| Detail |
Epocha sistdesjatnykiv stala duze znakovoju v literaturnomu procesi Ukrajiny XX stolittja. Formuvavsys’ v umovach kazennoho metodu «socialistycnoho realizmu», vona probuvala rozsyrjuvaty joho mezi i vodnocas — vyryvatysja z joho normatyvnych prypysiv. Zvidsy — supereclyvyj charakter i novators’ki vyblysky v samij eposi. Pys’mennyky riznych zanriv namahalysja «pidchopyty» tradyciji avtoriv vysokoho modernizmu, sco vvijsly v istoriju literatury z oznacennjam «rozstriljane vidrodzennja» (20–30 rr.), i robyty persi kroky v utverdzenni styl’ovoho naprjamu — postmodernizmu. Vil’nise v c’omu pocuvalasja literatura ukrajins’koji diaspory (nasampered — poety t. zv. N’ju-Jorks’koji hrupy), a v materykovij Ukrajini pys’mennyky zmuseni buly vytrymuvaty podvijnyj sprotyv svojemu typu myslennja: z odnoho boku — ideolohija komunistycnoho psevdorezymu, a z insoho — socrealistycni dohmy. Kozen pys’mennyk pocuvavsja v c’omu «labirynti» ne odnakovo, sco j stalo predmetom literaturoznavcoho doslidzennja v cij knyzci. Avtor hljanuv na sistdesjatnyctvo z pozycij krytyky jak analitycnoji roboty, a takoz — z pryv’jazkoju do svojeji pam’jati, oskil’ky sam buv sucasnykom sistdesjatnyc’koho ruchu. U joho pole zoru potrapyly, vidtak, ti kil’ka pys’mennykiv-sistdesjatnykiv, z jakymy jomu vdalosja buty «najblyzcym» sucasnykom: starsi Oles’ Honcar, Anatolij Dimarov i Jurij Musketyk; molodsi Іvan Drac, Borys Olijnyk, Mykola Vinhranovs’kyj. Hryhir Tjutjunnyk, Іvan Dzjuba, Volodymyr Pidpalyj, a takoz najmolodsi Svitlana Jovenko, Ljudmyla Skyrda, Svitlana Zolob ta in. Potrapyly v cju knyzku i kil’ka styslych narysiv pro literatoriv, z kotrymy avtor buv, skazaty b, u dotycnych stosunkach. Cerez te sistdesjatnyc’ka epocha v knyzci moze vydatysja ne povnoju i tomu potrebuvatyme do sebe uvahy novych i novych doslidnykiv. /// /// Епоха шістдесятників стала дуже знаковою в літературному процесі України ХХ століття. Формувавшись в умовах казенного методу «соціалістичного реалізму», вона пробувала розширювати його межі і водночас — вириватися з його нормативних приписів. Звідси — суперечливий характер і новаторські виблиски в самій епосі. Письменники різних жанрів намагалися «підхопити» традиції авторів високого модернізму, що ввійшли в історію літератури з означенням «розстріляне відродження» (20–30 рр.), і робити перші кроки в утвердженні стильового напряму — постмодернізму. Вільніше в цьому почувалася література української діаспори (насамперед — поети т. зв. Нью-Йоркської групи), а в материковій Україні письменники змушені були витримувати подвійний спротив своєму типу мислення: з одного боку — ідеологія комуністичного псевдорежиму, а з іншого — соцреалістичні догми. Кожен письменник почувався в цьому «лабіринті» не однаково, що й стало предметом літературознавчого дослідження в цій книжці. Автор глянув на шістдесятництво з позицій критики як аналітичної роботи, а також — з прив’язкою до своєї пам’яті, оскільки сам був сучасником шістдесятницького руху. У його поле зору потрапили, відтак, ті кілька письменників-шістдесятників, з якими йому вдалося бути «найближчим» сучасником: старші Олесь Гончар, Анатолій Дімаров і Юрій Мушкетик; молодші Іван Драч, Борис Олійник, Микола Вінграновський. Григір Тютюнник, Іван Дзюба, Володимир Підпалий, а також наймолодші Світлана Йовенко, Людмила Скирда, Світлана Жолоб та ін. Потрапили в цю книжку і кілька стислих нарисів про літераторів, з котрими автор був, сказати б, у дотичних стосунках. Через те шістдесятницька епоха в книжці може видатися не повною і тому потребуватиме до себе уваги нових і нових дослідників.
|
